Тридцять чотири роки тому, 24 серпня 1991 року, Україна проголосила свою незалежність. Тоді здавалося, що найважче позаду — розпад імперії, здобуття свободи, перші кроки молодої держави. Але історія навчила нас, що свобода — це не подарунок, який отримуєш раз і назавжди. Це щоденний вибір, за який доводиться платити найдорожчою ціною.
Сьогодні, коли небо над Україною розрізають не святкові салюти, а ракети окупанта, коли замість урочистих маршів наші міста чують сирени повітряної тривоги, День Незалежності набуває особливого, болючого і водночас величного сенсу. Це день, коли ми згадуємо не лише народження нашої держави, а й усвідомлюємо, яку ціну платимо за право залишатися собою.
Незалежність, здобута без боротьби, не має вартості. Бо нація, що пройшла крізь горнило війни, стає загартованою, як добра сталь. Бо кожна сльоза, пролита за Україну, стає краплиною у морі нашої історії, що ніхто не зможе висушити.
Ми незалежні не тому, що хтось нам це подарував. Ми незалежні тому, що самі вибрали цей шлях і йдемо ним, незважаючи на ціну.
Слава Україні — не просто гасло. Це молитва, заповіт і обітниця водночас. Молитва за загиблих, заповіт нащадкам і обітниця собі — ніколи не здаватися.
Були, є і будемо незалежними!